соціяльних законів переходу від одних форм продукції до других, і змін всеї політичної чи ідеольоґичної надбудови в залежности від нього, буде уявлятись річею доволі здійснимою і навіть легкою. Коли ж такої певности не буде що до вихідної точки, і рухові сили розвою будуть уявлятись більш ріжнородними і складними, тоді в ставленню соціоґичних законів і оцінюваною їх загальности та універсальности прийдеть ся бути значно здержливійшим та обережнійшим.
Отже перед усім що до вихідної точки. Се справа не так то ясна і певна. Чи походить соціяльний розвиток людей з одного джерела, з одного кореня? Се зачіпає питаннє про однородне чи неоднородне походженнє людства, моноґенізм чи поліґенізм (або монофілетизм чи поліфілетизм, як инакше се називають). Походять всі люде, всі раси від одної ґрупи чоловікоподібних мавп, а в останнім рахунку — від одного якогось самця чи самиці, наділеної якоюсь рішаючою для дальшого розвою людської породи особливістю, так що всі відміни сеї породи, всі людські раси зявились тільки як варіянти сеї породи? Чи навпаки — людство зложилось з ріжних окремих людських пород, які в дальшім своїм пожитю мішались, зближувались, уодностайнювались?
Ясна річ, що така чи сяка відповідь на се питаннє має своє значіннє також і для наших понять про одностайність початків людського соціяльного пожитя. Звісний австрійський соціольоґ Людвіґ Ґумпльович виходив з теорії поліґенізму і уявляв собі людство в початку як множество окремих натуральних ґруп, які тільки з часом і в части збили ся в ріжні більші „історичні раси“, що виробили у себе спільну мову і орґанізовані форми соціяльного пожитя.[1] Иньші соціольоґи й історики людства, не входячи в непорішене досі питаннє поліґенізму, виходять з факту істнування людських пород — рас, як біольоґичних елєментів людства, і в їх ґенетичнім розвою перед усім шукають розвязки всяких історичних чи соціольоґичних питань: в псіхольоґичних і соціяльних прикметах тих рас, які виступали на історичній арені, в їх боротьбі, мішанню, підбою і всякого рода відносинах. Як найбільш гострий проповідник значіння сього біольоґичного, расового принціпу в розвою людства виступав в серединї XIX ст. ґр. Ґобіно, мало помічений тоді і тільки новійшими часами наново спопуляризований письменник.[2]
- ↑ L. Gumplowicz, Der Rassenkampf, Innsbruck, 1883, й иньші пізнійші писання, показані в показчиках літератури.
- ↑ Le Comte de Cobineau, Essai sur l'inegalité des races humaines, Paris, 1853, нове вид. 1884. Він уважав первісного чоловіке, „адаміта“, неприступним для досліду, отже виходив з пізнійшого поділу на фізичні раси — білу, жовту і чорну. Новійшими часами особливо горячими проповідниками „антропо-соціольоґичних“ ідей у французькій літературі виступав В. де Ляпуж, в німецькій О. Аммон, Косінна і богато иньших. Крітерієм расового поділу для них уже служила не фарба, а форма черепа (черепний показчик) — поділ людей на довгоголових і короткоголових.
