там знайду. Я поклав зовсім обминути публіцістів партіі, бо бачив у йіх заходах явно вже антіпатичні способи прямого доносу, та ще й на два боки: у Відень, і в Москву, (у народовців донощицька струна тоді ще майже зовсім не бреніла) — і поклав подивитись тільки на „Народный Домъ“ та познайомитись з одним ученим партіі. В „Народному Домѣ“ я знайшов консерватора (пок. Палюха) і він мені одповідав на питання про бурсу, про видатки на добродійні цілі, але головного для мене, музею і бібліотеки, не показав. Каже: все не впорядковано. — А коли буде впорядковано? — Не звісно; нікому робити.
Ученого я застав у Святому Юрі. Він прийняв мене боязненько і не через те, що я був би то „украйінофіл“ (здаєть ся, він про мене, яко такого, не чув), а як россійського чиновника. Скоро по привитанню він почав мені
