довщиков, учитель по жіночих пансіонах, збирач народних пісень, теж космополіт, котрого порядно лаяли наші студенти-украйінофіли за те, що він сміявсь над непедагогічним обходом тих украйінофілів з хлопцями, котрих вони вивезли з сел, що б вчити йіх в Кийіві (треба таки сказати, що рідко кого з тих хлопців „доведено до ума“) і над навмисною некультурностю тих народовців, а також за те, що він не признавав Шевченка за готового вже великого поета, бо йому бракувало освіти й праці над своіми творами. Перепадало лайок за подібні ж єресі й мені, так що коли я показавсь в церкві, де стояла труна Шевченка, котру перевозили з Петербурга в Канів, то навіть один товариш — украйінофіл, трошки пяненький (цього гріха вживано як з некультурности, так і для більшого народовства) крикнув на мене:
