„Ти чого сюди зайшов? тут тобі не місце!“
Я зрештою не вийшов з церкви, а пішов за труною і навіть воодушевивсь сказати слово, коли побачив, що якась дама по дорозі положила на труну Тарасову терновий вінець. Забігши вперед перед бастіон-браму на над-Дніпровій дорозі, я змостив з цегли катедру і з неі зміг говорити так, що мене люде чули (другі говорили з товпи і йіх майже нічого не було чутно). Може через те біограф Шевченка, д. Чалий, котрий проводив церемонією, написав потім: „лучшія изъ надгробныхъ рѣчей, кь сожалѣнію, не сохранившіяся, были произнесены у крѣпостнаго форта на мосту студентами: Стояновымъ, Антоновичемъ и Драгомановымъ“. (Жизнь и произведенія Т. Шевченка, ст. 192).
Не берусь судити, на скілько моє слово над Шевченком варто похвали
