сая. Мені довелось стояти коло познанського делегата, і всякий раз, як він бачив, що слова Вересая робили сензацію, обертавсь до мене по французькому: „Що таке! Що він сказав? Переложіть мені!“ Я перекладав. Коли се Вересай, котрий не чув про Corpus inscriptionum slavicarum і не був посвячений в секрети археологічноі дипломатіі, виголосив фразу пісні, котра по козацькому зачіпала Польщу. Сензація!
— „Що таке сказав він? переложіть мені!“ промовив судорожно гр. Дзялинський. Я покірно переложив. Сусіди глянули на нас довгими оглядами. Я по троху одсунувсь од познанського гостя, щоб положити кінець мойій ролі драгомана між такими двома синами „polskiej ojczyzny od morza do morza“…
Перед тим, чи незабаром опісля довелось мені розмовляти з гр. Дзя-
