питував декого, чому б не печатати йіх в Галичині, мені відповідали, що то би тілько роздражнило уряд, котрий тепер на час задержав, а не заборонив украйінські видання (як сказав би то міністр Валуєв Костомарову). Словом, увесь украйінофільський рух серед кийівськоі молодіжі, так гучний ще перед вакаціями 1863 р., зовсім затих. І я зайнявсь свойіми студіями й особистими справами (діссертація pro venia legendi в універсітеті по історіі Риму, служба в II гімназіі вчителем географіі й т. і.).
В 1864 р. случилась маленька пригодка: один на пів божевільний товариш, ще передо много скінчивший курс, написав в місцевій газеті статтю — донос проти украйінофілів, як мов би то прихильників Польщі. Стаття ся показалась огидною „космополіту“ Судовщикову і він написав одповідь, котру ми в двох виправляли. Це бачили
