цею без усяких пригод. В Станіславові піднялось питанє, куди йіхать? чи в готель, чи в дім старого приятеля Січовика, котрий мав там свій дім. О. Т. радив готель, але С. Подолінский настоював, що треба в Галичині пропагувати наші російско-украйінскі, антібуржуазні звичаі, і йіхати до Січовика. Той стрітив нас досить гостинно, але ми видимо стісняли єго матір, котра не знала наших панско-мужицких звичаів і витала нас дуже церемонно й холодно.
На другий день прийшов до нас один кандідат на учителя, страшно чорнявий (Леонід Заклінский, тепер уже небіжчик), досить розумний чоловік, і тут я запримітив, що я мвов вернувся в цюрихский Flüntern. В станіславівского Січовика було немає „Впереда“ і єго видань, котрі посилались єму навіть в коректурах. Січовик подав мені свіжу новинку,
