дили старі товариші й знайомі. Після оффіціяльноі праці, звісно, велись розмови й про усякі інші питання украйінські, найбільш літературні. Потроху виявились між нами два напрямки: один, котрий я звав украйінофільським, а другий — хлопоманським (обидві назви взяті з ходячих прозвищ: в московській і польській печаті). Перший виходив з пункту національноі одрубности Украйінців і ставив у першу голову — рівнятись з другими самостоячими народами, писати, перекладати високе письменство, повертати до украйінства панство, попівство і всякі високі верстви. Другий ставив на першім плані украйінське мужицтво, готовий і безспорний національний елемент і в той же час найбільш потрібуючий для себе вслуги, і виводив потребу пізнати цей елемент, писати переважно про нього, для нього і поступати в літературі у гору в купі з ним,
