візниці поспитатись у людей. Не скоро ми надибали таких людей, і від них довідались, що справді поворіт до Путилова ми зоставили позаду себе. Росказую про се не тілько як про дорожню пригоду, а й як новий примір галицкого незнаня і вялости, котрі показав візниця (був у 4 клясах гімназіі) у своім ділі, і котрі звичайно Галичане показували кожний у своім. У Львові напр. була зо мною така пригода: питаю: кого побачити в Чернівцях? Кажуть НН. „Та єго давно вже нема там“, відповідаю. „Справді?“ Мені дали в Перемишлі рекомендацію до чоловіка, котрого там не було ітд. ітд.
Прийшлось вертатись майже до самого поштмайстра. Ще було не дуже пізно, і все таки можна було б дойіхати до Путилова, але ж візниця почав плакатись, що коні потомлені і що треба зайіхати до яко-
