Ця сторінка вичитана
що властиво ніхто не дба про народ, — менше ніж про вівці, що стрижуть та йідять.
На половині гори Гуцул спитав мене, що то таке в мене висить через плече. Я бачив, каже, таке торік, в інженерів, вони дивились і люде казали, що далеко видно.
То був дійсно бінокль, і я сам подивив ся і дав Гуцулові. Той дуже зрадів і каже: от як би в таке та подивитись з отсего верху, — показує в ліво, — то б то побачили світів! „А що, питаю, довго треба йти на той верх?“ „Та спізнимося трохи“, каже.
Дитяча радість Гуцула перейшла й на мене. „Ходім, кажу, на той верх“. Вилізли, подивились, одначе нічого незвичайного не побачили і почали спускатись дуже стрімко в долину, де був Путилів, і нарешті побачили ми дім Федьковича і єго самого коло воріт.
