думка, — котру виказували перше московські славянофіли (Вл. Ламанський, Ів. Аксаков), що Украйінці можуть мати літературу елементарну, „для домашняго обихода“, так на цю формулу нападались і россійські державники (як Катков), і украйінофіли, як Куліш, хоч вона підходила власне до того, що казав сам Куліш в „Эпилогѣ къ Чорной Радѣ“ і що потім написав Костомаров в огляді украйінськоі літератури в книзі Гербеля „Поэзія Славянъ“. Прочитавши ці спори, а також звівши суму того, про що дійсно писали по украйінському самі украйінофіли, (сам Шевченко писав навіть свій дневник по россійському), я вивів, що даремно було й споритись про права украйінськоі літератури при тій малій силі, яку вона показала, та що на той час рямки „домашняго обихода“ були для неі скорше за широкі, ніж за вузькі.
З такого погляду я почав говорити
