вариства, окрім Поляків і украйінофілів“.
Мені таке поступованнє Січовиків видавалось нераціональним і непрактичним. Я силувавсь впевнити йіх, що сама по собі ідея панславізму не противна украйінству, котре власне й почалось як сурйозний рух федерально-демократичним і гусітським панславізмом Костомарова й Шевченка (Посланіє до Шафарика) і що Украйінці замісць того, щоб віддалятись від Славян, мусять при всякій пригоді сходитись з ними, щоб маніфестувати власне той панславізм, котрий безпремінно мусить знайти собі більшу сімпатію в молодіжі славянській, ніж Раєвщина. При тому, казав я, не слід Січовикам виступати й ворогами Россіі народньоі й культурноі, а напроти слід показувати приязнь до неі, а тим паче треба виступати проти россійськоі реакціі й абсолютизму.
