гоі збірки (Забадька) присланоі з Полтавщини. Щоб дати тому попівству сатісфакцію, редакція „Правди“ напечатала таку замітку, що це, мовляв, православне попівство в Россіі гідне сатири народньоі, а наше, галицьке (уніатське) зовсім інше! А як уже навіть з такого погляду виходило те, що „Правда“ не схотіла печатати мого оповідання про те, як кийівський православний митрополит виступив першим ворогом украйінськоі мови — я ніяк не зміг розуміти.
Та я б ще міг з цим помиритись, коли б „Правда“ давала хоть що небудь живе, інтересне. А то мертвячина та схоластика, — навіть в статтях про такі речі, як твори Шевченка. Я мусив відписати приятелям на Украйіну, щоб не винуватили мене, що нема моєі праці в йіхньому органі і, звісно, не пожалував пера, щоб висміяти схоластику того органа. Получив я відпо-
