такі думки, що праведна людина зробить найліпше, коли не лише не буде женити ся, — як робив уже апостол Павло, — але зовсім покине й людську громаду та втече від людей в пустиню, де стане одинцем, або по грецькому монахом, буде всяко морити своє тіло: голодом, холодом, огнем і таким инчим, думати лише про смерть, молити ся богови та противити ся покусам діявола, що буде тягнути єго до світа, до житя. Таких монахів вважали за взірцевих християн.
При такім настрою думок кождий християнин мусів відвертати ся від громадського житя й єго справ, мусів дивити ся байдуже на ввесь світ, або навіть гидувати ним, а монах тим більше. Так дійшло до того, що мусіла забувати ся навіть євангельська заповідь — любити людей, помагати йім, бо праведному християнови люде стали гидкі, а монах зовсім тікав від них і тілько про те й думав, як би спасти свою душу на самоті, то є нарешті тілько й думав і дбав, що про себе самого.
Якби всі люде рішучо переняли ся такими думками, то настав би конець не тілько всякому поступови межи людьми, але й самому людському родови. Є й доси такі, котрі думають, що се булоби й ліпше, а тим більше, як би душі всіх людей, що засудили себе на бездітну смерть, жили вічно коло бога в царстві небеснім. Нема що говорити, чи ліпше би так
