мів всю правдивість ґеніяльних дослідів нашого автора. Бо чиж большевизм з його надцентралізмом, наддиктатурою і нестерпною бюрократією не є тією „соціялістичною шляхетчиною“, яку в своїх писаннях віщував Михайло Драгоманів під гомін лютих протестів тодішних московських революціонерів? А далі: чи московські революціонери мусілиб дійти аж до такої тиранії й терору, до такої наруги над усякими демократичними ідеалами — якби не те, що рішилися загарбати й Україну і Білорусь, Грузію, Кубань і живуть у вічному страху, що ті народи захочуть відірватися і т. д. Чи зрозуміють це хоч нині московські шовіністи з демократичними фразами на устах, що нема і не може бути соціялізму там, де робиться насильство над цілими народами?
Ні! Того вони ніколи не зрозуміють, на це вже дали вони доволі доказів. З того блуду їх може вилікувати тільки твердий удар по голові, нанесений збройною рукою зорґанізованих до власного життя немосковських народів. Правда, орґанізація таких визвольних сил серед українського народу щойно започаткована. Сама праця женевського гуртка Драгоманова була першим ясним зазивом до неї. Орґанізація першої політичної партії на російській Україні — славної Р. У. П. (Революційної Української Партії) в 1900 р., що йшла під сильним впливом ідей женевського Драгоманівського гуртка — була першим проявом визвольних стремлінь на Наддніпрянській Україні. Правда — все те прийшло доволі пізно. Але, як казав український письменник Квітка — „ліпше пізно, як ніколи, до розуму прийти“.
За тих кільканадцять літ від 1900 р. до
