1917 не було стільки освічених людей і сил, щоби перевиховати політично навіть усієї інтеліґенції, не то, щоби освідомлення могло дійти в глиб народньої маси, як того бажав Драгоманів. Маса остала мало грамотна і без ніякого суспільно-орґанізаційного вишколу. Невдача, якою закінчився наш перший зрив — в таких дійсних умовах є зрозуміла. Чудо булоби, якби було інакше. Але — це не була невдача, що деморалізує.
В кровавій боротьбі за визволення українського народу видвигнено ясні і зрозумілі для майбутніх поколінь кличі повної державної незалежности України й політичного та соціяльного визволення її працюючого народу. Упали десятки тисяч борців за ту справу. Великий дух Драгоманова тріюмфував у ті дні, коли йшли у бій — хоч ще не дуже численні, та зате палкі вірою в право народу — загони нового українства. Над ними в повітрі гомонів заклик еміґранта, потомка декабриста:
„Мати городів руських, Київе,… що ти зробиш, щоб допомогти твоїй біді — твоє діло; тільки не терпи, не мовчи, не сиди, зложивши руки!”[1]
К. КОБЕРСЬКИЙ.
P. S.
Цей текст появляється вперше в українській мові, бо взагалі тої книжки досі не перекладено на рідну мову. Нотки під текстом, що пояснюють деякі річи менше поінформованому читачеві —
- ↑ Женевська „Громада“ вид. М. Драгоманова, 1878 р. ст. 406.
