ками. Це останнє мало значний вплив на остаточне закріплення так званої унії Литви з Польщею в р. 1569. Ту унію й досі майже всі польські історики й політики зовуть братським союзом трьох народів (Польщі, Литви й Руси). Між тим в самій тодішній Литві були три народи (Литовці, Білорусини, неправильно називані „Литвою“ і Українці, або Русь). Але, що ще важніше, — люблинська унія 1569. р. була в дійсності розділенням федерації, заснованої Ґедиминовичами. Південна, українська частина федерації, була підчинена під Польщу. При Литві, якій залишено деякі другорядні автономні права, залишено властиві литовські і білоруські землі — а Україна = Русь (Волинь, Київ і Чернигів) просто прилучено до малопольських воєвідств без якоїбудь обласної або національної автономії і суцільного представництва. За невигідною політичною унією 1569. р. прийшла не менше нещаслива церковна унія 1596. р.
Обі ці унії свідчать, що тодішні польські політики взяли на себе, — свідомо, чи ні, — завдання, що зовсім не було під силу Польщі. По перше, поставивши такий обширний край в залежність від польської корони, а південні землі навіть в звичайну підлеглість від неї, вони брали на себе обовязок задовольнити всі політичні потреби краю, починаючи зовнішною обороною, головним чином від Турків. По друге, Польща поширилася на край якого земельний лад був зовсім неподібний до польського. В Польщі, поза містами були тільки кляси населення: шляхта і йому підлегле поспільство. В перших часах литовська, особливо україн-
