сто до протестантства. Очевидно, що унія Білоруси й України з Польщею, — і то виключно політична, — моглаби вдержатися лише тоді, коли та унія булаби дійсно федеральна[1], — на скільки була можлива федерація уже шляхотської Польщі зі ще ріжношерстно-февдальною[2] Литвою й Білоруссю і досить демократичною Україною. Та польські політики хотіли не федерації, але асиміляції[3] і для того приготовили розпад унії. Це привело до катастрофи й саму Польщу, вже занадто звязану зі східними землями і відтягнену від природніших для неї союзів зі Шлеськом, з Чехами і Мадярщиною. Там тимчасом встиг вкорінитися німецький елємент, який потім мав поновити наступ на нову Польщу.
Як неминучий спротив проти непрактичної централістичної програми Польщі щодо України, Литви і Білоруси явилося в тих краях відбіжне стремління до відлуки від Польщі. Притім княжі династичні і церковні традиції, а також потреба союзу заставили сепаратистичні елєменти обернути свої очі на Москву. Вже при першім натиску Польщі на Литву, Сіверщина захиталася й пристала до Москви. Потім католицька політика Ягайлонів, хоч з початку і слаба, послужила для Івана III. московського — покришкою для того, щоби надати вигляд реліґійного походу своїй війні з Новгородом, коли Новгород призвав до себе князя з Литви. (Давніше, вже в 14. столітті, робили це нераз і Псков і Новгород, але тоді ніхто не міг кричати, що грозить якась небезпека православію). Після берестейської унії Москва представляла себе як
