природнє прибіжище надій православної інтеліґенції, а далі й козаків і українського поспільства та білоруських міщан. Переговори з Москвою про вхід цілого „руського народу під високу царську руку із під „польської неволі” началися на довго перед Богданом Хмельницьким та переяславською унією 1654. р. Практична робота зачалася від того, що на схід від границь нової Польщі, на порожних і номінально до Москви приналежних землях, — створилася нова, Слобідська Україна, котра саме привела в безпосереднє сусідство стару Україну з Московщиною. Далі і вся стара Україна рішила в Переяславі приступити „в союз і протекцію царя восточного“. Польща сама своєю невмілістю подарувала обширну провінцію свойому майбутньому могучому суперникові.
Але тепер черга невмілости прийшла на Москву, — яка теж не зуміла інакше поставитися до нових провінцій, як по своїм звичаям. Польські політики примінювали на Білорусі й Україні мірку шляхотської республики і єзуїтської неперпимости; московські стали до них примінювати локоть боярської монархії і православно-обрядової нетерпимости.
Людям, які захоплюються „руським єдинством”, що його привернуло, мовляв, московсько-петербурське царство на розвалинах Польщі в рр. 1773–1795. (хоча й без Галичини), слід би частіше задумуватись над тим, для чого ця єдність не закріпилася ще в рр. 1654–1657., коли вся України в повстанні проти Польщі схилилася до Москви і коли білоруські міста аж до самого Вильна відчиняли
