свої ворота московському цареві. — Не з інших причин, а тому, що Москва була Москвою і не могла собі уявити іншого життя, як на свій лад, московський. Начати з того, що Москва, так само як тепер Росія, була завжди радше розбуханою, як дійсно великою, в середині сильною державою. До неї завсігди годилися слова представників її південних земель, висказані на земському соборі 1642. р.: „а разорены мы пуще (нежели отъ) турскихъ и крымских бусурмановъ московскою волокитою, отъ неправдъ и неправедных судовъ“, („ми зруйновані гірше ніж від турецьких і кримських бусурмен московськими волоцюгами, неправдами і неправедними судами”). Тому Москва була неспосібна до більшого фінансового напруження, потрібного для того, щоби відразу розвязати питання. Крім цього московські люди не могли зговоритися з людьми, яким вони мали помагати освободитися від чужої доржавности (Польщі, Туреччини). Які тупоголові були московські політики в той час, як Україна зверталася до них за „союзом і протекцією”, це видно з того маніфесту, з яким Алєксєй Михайловіч[1] звертався до православних громадян Польщі й Литви, вступаючи на їх територію в 1654. р.: „і ви би, православні христіяни, освободились від зла (від „нечестія“ церковного), в мирі і благоденстві проводилиб решту життя; і по скільки вас Господь Бог наставив на це добре діло, перед нашим царським приходом зробіть ріжницю між вами й Поляками, як у вірі так і в чині (зовнішно), хохли, що маєте на головах, пострижіть.[2]
