му сам задержав розвиток козацтва в Білорусі, покликуючись на те, що на підставі старих польських прав і умов тут не повинні бути козаки.
Значить, що не одні тільки буйні і своєвільні українські козаки не могли звикнути до московського „порядку” — і взагалі не сама „шатость” українських людей, а й деспотія і безглузддя Москви були причиною, що Москва не могла довершити в XVII. стол. „розбору Польщі”. Цей розбір, будучи властиво тільки відрізанням від Польщі непольських земель, якими вона не була в стані управляти, можливо, що бувби врятував самостійне існування решти чисто польських земель. Показавши раз невміння удержати за собою прихильників населення Литви, Білоруси і України, московські політики мусіли увійти в переговори з польськими про те, якби то поділитися тими землями та при тім ще приборкати козацький елємент, що не хотів підчинитися без усяких застережень ані Польщі ані Москві.
Обі держави заключили на конець в 1667 р. договір (в Андрусові), на підставі якого Москва відмовилась від Білоруси й Правобічної України, щоби тим лекше справитися з Лівобічною Україною. Цей договір, якого першим наслідком був перехід Правобережної України під опіку Туреччини[1], швидко доповнено ґеніяльно-невмісними договорами з Туреччиною і Польщею, згідно з якими половину Правобічної України, майже всю нинішню київську ґубернію і частину Подільської, засуджено на те,
- ↑ За гетьмана Дорошенка.
