щоби оставили пустинею між трьома державами, щоби кожна з них могла справитися з рештою своїх територій, без клопотів від непокірних козаків. Цей „розбір” України був смертельним ударом для її самостійного розвитку, проти якого змовилися Польща, Москва і Туреччина, кожна по свому. Українські піддані кожної держави рвалися на волю і по неволі обертали очі на сусідні держави. Приміром правобічний провідник Палій тяготів до Москви, в той час, як лівобічний гетьман Мазепа тягнув до Польщі. Українська інтеліґенція, вимираюча під ударами неграмотности, на яку була засуджена країна, позбавлювана шкіл через спустошення і політичну централізацію, а також під впливом денаціоналізацію вищих кляс, все більше втрачала ціль — національно-політичного ідеалу. В той уже час маси народу підпадали під силу кріпацького права польського, а потім і московського. Українська національність завмерла до самого 19. стол., коли її відродила жмінка поетів і учених, та й ті знайшли свою точку опору, аж по освободженні селян, в Галичині й Буковині. На другій, більшій частині України це сталося щойно в 1861 р.
Що до Білоруси, то тут московсько-польсько-шведські війни цілком спустошили міста і між іншим винищили найкультурніший, протестантський елемент, — котрий переслідувала московська окупація при Алексію Михайловичеві, як і при Івані IV. Польському урядові, котрий одержав цей край назад, було легко заселити міста Жидами, а протестантські міські школи і заведення заступити єзуїтськими і таким чином обернути білоруську націю виключно в нарід селян, порозкиданих по селах, серед лісів.
Польська держава, хоч і без Лівобережної
