ли ще від того часу, як по прилученні України частіше стали сюди доходити голоси запрутських і задунайських христіян, завзиваючі Москву взяти на себе ролю погромника ще й Туреччини. Москва по давньому не мала широкої політично-суспільної програми, яка змоглаб привабити і кріпко прилучити до неї такі простори й ріжноманітні країни, невдоволені існуючим порядком. Але навіщож приєднювати відразу і нащо ломити собі голову над політично-соціяльними програмами, коли сама ненависть дотичних земель проти пануючих на них систем може облекшити прилуку? Замісць дійсно політичної і соціяльної політики Москва розвиває в себе політику військово-дипльоматичну. Сяк так направивши лихі наслідки ослаблення московського впливу на берегах Балтійського Моря (де Москва зруйнувала Новгород за „мудрого“ правління двох, страшних централізаторів Івана III. і IV.) і закріпившись знову на берегах Неви, Москва береться до Туреччини й Польщі. При тім, правда, у війнах з Турками Москва посувається помалу, а це тому, що довго не має підпори з боку української кольонізації в степах, опустошения „мудрими” договорами з кінця 17. стол. і першим руйнуванням Січі 1709 року. Але всетаки вона посувається, на вдоволення й самої України, котра по 300 роках нарешті знову досягає берегів Чорного Моря. Що до Польщі, то це смачний кусок — треба тільки постаратися про те, щоби як найбільше захопити з нього для себе при поділі із західними конкурентами. Але на те й є дипльоматія.
Як і треба було очікувати, цілого того куска Москві не вдалося дістати; відбувся поділ і притім так, що бувший васаль словянської Польщі (Румунія) одержав гарні куски словянських земель, —
