з природи річи мають охоту стати контрольорами. І дійсно, під кінець 17. століття земські собори в Москві стають все рідші й рідші, — подібно до-того, як у той час ослабляє значіння таких-же зібрань і в інших більших державах Европи, крім Анґлії, де парламент закріплює свою силу двома революціями. Але зовсім знівечити всякий слід представницьких установ монархи не зуміли ніде на Заході Европи, і очевидно, не встиглиб знищити його і в московській державі, якби вона заховала суцільніший національний склад і не зробилася такою завойовницькою. Так булоб тим більше, що крім боярського лібералізму, який раз проявився спробою обмежити власть Анни Івановни, при кінці XVII. і на початку XVIII. стол., також в купецьких і роскольницьких[1], обрядових кругах ходили ідеї про необхідність „народо-совѣтія“. Та зі зростом числа немосковських земель, які в додатку ще стояли вище культурою, як „корінні” области, — з Українцями й Білорусинами на епископських стільцях, — зі зростом ріжно-національного елєменту серед шляхотського урядництва, земські собори зробилися клопітливими. В міру розширювання московського царства, яке перемінилося в петербурську, російську імперію, державна машина мусіла все більше й більше приймати вигляд урядничого орґанізму. Рішаючу перевагу дістало військове та заграничне управління, які все і всюди найбільше ухиляються від громадської контролі, особливо превентивної (попередньої, бюджетової). Бюрократія в адміністрації і диктатура в політиці стали невідкличними формами в державному житті обширної імперії.
- ↑ Роскольники — реліґійні секти.
