на жінку цю і рідну, і близьку,
що на руках мале дитя тримає,
що дома господарством порядкує,
але і від громади знає честь,
бо має думку вільну й незалежну
і на роботі чи на зборах завжди
з чоловіками уступає в раду,
що не вважає тільки хату домом,
а цілий світ бере собі до серця.
Муж посміхається думкам лагідно,
та слухає, як мати намовляє:
„Куди поїдеш, — каже, — ти з малим?
Та то ж який далекий світ, подумай!
Дитя захворіє, сама заслабнеш —
до кого підеш, хто тобі поможе?
Та там ані скупати, ні сповити.
Я вік зжила без подорожей тих,
по славу, ту жар-птицю, не ходила,
а он якого виростила сина“, —
і пучкою вказала на Петра,
на Олександриного чоловіка тобто.
Та Олександра, вислухавши матір,
на чоловіка глянувши, всміхнулась,
бо й він же посміхається привітно,
і так спокійно відказала: — „Мамо!
