вивати ся на нашій рідній мові, ми не можемо скорим кроком поспішати за другими культурними народами. Ми мусимо ще кланяти ся і просити сильних міра сього, щоб нам віддали те, що є наше: бо ми не є панами на нашій рідній землі. Сумний се факт, але ще сумнїйше мусить представляти ся і сеся суспільна верства, що загарбавши собі не свої права, потім кидає як кусник хлїба жебракови час від часу дрібну концесию і опісля голосить перед сьвітом, – яка то згода є між Поляками і Українцями-Русинами. Се гидка перфідия!
Наше віче, яке українсько-руська академічна молодїж тепер устроїла, має запротестувати проти тих надужить, має далї домагати ся від правительства основаня українсько-руського унїверзитету, яко тої найвисшої наукової інституциї, через яку лишень ми осьвічуючи себе зможемо культурно йти вперед. А цїкаве воно, для чого правительство не почуло ся до тої повинности, таку інституцию для нас сотворити, для чого воно на стілько нехтувало Українцїв-Русинів, та їх потреби і права? Якими причинами може оборонити ся правительство, що в той спосіб поступало з українсько-руським народом?!
Коли ми приглянемо ся, о скілько иньшим нациям в Австриї позволено розвивати ся на їх рідній мові, то увидимо, що тут нема одномірности, нема рівнього права для всїх. А найяркійшим доказом сеї нерівности є Галичина, де побіч себе мешкають Поляки та Українцї-Русини. По найновійшим статистичним обчнеленям[1], хоч зовсїм нам неприхильним[2], (як се виказав Др. Іван Франко) виходить, що Українцїв-Русинів в цїлій Австриї є 3.105.221, а Поляків, вчислені тут Жиди як також і ті, що уживають взагалї польської «товариської» мови – в цїлій Австриї є 3.509.183. А все таки яким правом приходить ся нам бути в той спосіб упослідженими, яким правом тим більше, мусимо ми учити ся на чужій для нас мові – на мові, якої ми не потребуємо нї в практичнім житю, нї для теоретичного образованя. Чи маємо се робити для красних очий верховодячих у нас сфер ? А тим більше се нас болить, тим більше виходить воно для нас кривдяче, з тим більшою силою ми мусимо домагати ся свого, бо воно нам належить ся, тим більше, що на кождому кроцї бачимо лише несправедливість і брутальність.
