як і взагалі на Україну, призначалися адміністраторами люде з найбільш впливових і найбільш „без лести преданныхъ“ аристократичних фамілій.
Навряд чи якийсь инший город міг назвати на протязі 30—40 років своєї історії такий блискучий ряд йменнів його адміністрації, як Полтава, котра одержала з Петербургу такий пишний аристократичний букет.
Кн. Ал. Бор. Куракін — внук „птенца Петрова“ і близький родич гр. Паніна, кн. Ал. Ів. Лобанов-Ростовскій, кн. Ник. Гр. Репнин-Волконскій, гр. Ал. Гр. Сстроганов, гр. Вас. Вас. Левашов, кн. Ник. Андр. Долгоруков — найбільше панство, що зросло в атмосфері роскішних паляців Растреллі, Ґваренґі і Монферана, се панство „волею судеб“ було закинуто в глухий закуток „Хохландії“, аби після екзерсисів на адміністраційному інструменті спокійно спочивати в фотейлях Державної Ради й Сенату.
Увірване од привичної обстановки, з чистісенькою carte blanche в руках, воно всіма силами намагалося утворити з Полтави хоча найменше подіб'я покинутої північної Пальміри. Необмежена влада, як і необмежений простір для діяльности, спричинилися того, що на протязі якихсь 20—30 літ Полтава стала зовсім незвичайним містом.
Сплянована й побудована в камені кн. Куракіним, після добрих зразків і прикладів півночі, Полтава стає єдиним в своєму роді городом стилю імперії, хоча й незграбного подекуди в своїх зпровінціалізованих формах.
Але про це пізніще.
Куракін лишив по собі Полтаву вже остільки застроєною, що вона дивувала приїзджих, а кн. Рєпнін так просто стерявся. Вояка з голови до ніг в пору юности, він знайшов заведені у Полтаві Куракіним остільки строгі правила поводження, що навіть писав так:
„… Здѣсь въ Полтавѣ знакомиться труднѣе Черниговскаго, в огромныхъ зданіяхъ остался какой то духъ важной и почти придворной церемоніи, спорящей съ военными моими обыкновеніями, но отчаиваться не должно — авось преодолѣемъ[1]“.
Полтавське дворянство, по всьому, з усих сил тяглося не відставати від своїх провідців і скоро досягло „завидного положенія“. Принаймні, в р. 1837 ад'ютант вел. кн. Олександра — Юр'євич, списуючи свої
- ↑ Павловський „Полтава“, стор. 102.
