„Полтава — невеличке місто, зле прикрашене й мало заселене, яке не дає а ні жодного видатного будинку“.
Сумароков, що відвідав Полтаву в р. 1802, висловлюється ще більш неприхильно:
„Полтава є бідним і маленьким містечком (городішко), де немає ні простих вулиць, а ні порядних будинків“.
І нарешті кн. Долгорукий:
„… оскільки місто є славним (по історичних спогадах), остільки ж зле воно виглядає зовні. Баталії можуть уславити місце, надати йому бучної слави в дієписах, та зробити місто красивим, славнозвісним може одна торгівля, а якій же їй бути тут? Єдиною окрасою Полтави є пам'ятник на честь Полтавського бойовища, споруджений Руденком“[1].
Звичайно, для петербуржців епохи Катерини, вихованих на красній архитектурі кращих архитектів часів Елізавети, завершенних ґеніальним Растреллі, славу котрого в часи Павла і Олександра І намагались повершити кращі майстрі епохи — імпонувати їм міг лише Київ, з його роскішними формами українського будівництва часів Мазепи. Що могла дати глядачеві з боку архитектурного Полтава?
Лише свої біленькі чисті хати і старосвітські будиночки в обіймах зелені та незвичайно шляхетну архитектурну квітку — свій Хрестоздвиженський манастирь, що утворює собою один з найкрасніших ляндшафтів цілого краю.
І що варто уваги в тих записках північних чужоземців. По-перше, сей чудернацький масштаб в підході до оцінки міста, диктований цілковитою відірваностю центра від провінції, по-друге, се постійне здивовання північного глядача перед „бѣлыми домиками“ України.
І от відразу, без всяких ступневих переходів, Полтава стає губерніяльним містом, при чому їй віддано преферанс перед більш видатним і центральним для території містом — Лубнями — виключно з-за тої самої баталії Полтавської.
Незвичайний інтерес, який проявляв здавна петербургський Уряд до справ „малоросійських“, мусіровання „малороссійской опасности“, якої все ще боялися в часи Олександра І, спричинилися того, що в Полтаву,
- ↑ Цитуємо їх по книзі І.Ф. Павловського „Полтава“. Историческій очерк ея etc. Полтава 1910 Стор. XXI і слід.
