на мене (треба жъ мижъ дитьми почуты!) «гыдь, волоцюго!»
Мы, бачте, по чужихъ оселяхъ волочымось, не маючи своеи: черезъ те мы въ заможнихъ сусидъ и гидь, и волоцюгы. Охъ, Господы праведный! «Хто (кажу) гидь? хто волоцюга? Та по губахъ, та такъ и пхнула на подушқы на пилъ, А що? будешь таке казаты? «Не буду, не буду, мамо!»… Эге! наука не по пущи и ходыть, а промижъ людьмы, — и ледача наука, и така, якъ моя та моеи пань матуси, — нехай, у Господа Бога царствуе.
А хлопець мій прыйде зъ школы — «Мамо й той бывъ, и той пхнувъ, лаявъ мене и вчитель!» А я його ще й зачупрыну.
«Не займай никого, слухайся вчителя!» Отъ воно й держиться осторонь, его й не бьють, и не лають уже въ школи.
А баба сповытуха (просты йій, Господы Боже, нетямущій!) мени хвалиться, мовъ чымъ добрымъ. Мы (каже) такъ изъ невисткою втишаемось. Патійкомъ своимъ! Таке жъ удане, таке розумне! Ще маленькый (чотыри годочкы) та прыйшовъ до своего брата двохлитка, въ жмутъ сорочку поверхъ
