Мы зъ чоловикомъ радымось тыхцемъ и дбаемо про те, щобъ и проты Бога и проты людей выстаратысь гараздъ. Хиба не навмысне що зроблю не побожому, не по сьвятому, не вхоплю знаете, тропы. И Богъ насъ якось держыть, безъ журбы на земли.
Тымъ и чоловикови мойму въ москаляхъ була страшенна пригода одна, та Богъ оборонывъ. Послано його кудысь изъ штафетою въ ночи. Пильно треба було: штафета про волю була. Началство мене (каже мій чоловикъ) любыло и довиряло. Про волю людямъ й ундер-офицера вирного не знайшлы послаты; а мене, рядовыка, послано: що вже не запъю, не забалакаюсь, не загракаюсь, та й не зьлякаюсь… Звисно, прысягавъ й душу свою покладаты за друзи свои, по Евангеліи. Ну, я (каже мий чоловикъ) положывъ ту штафету на серце и рукою ще правою держу. Ажъ тремчу щобъ якъ не выпала. Иду скорымъ маршемъ, наче въ огонь пидъ картечу. Пусто кругомъ. У поли ни людыны ни скотыны. Идү, ажъ подывлюсь передъ себе: седять на дорози ажъ дванадцять вовкивъ. Потемнило въ очахъ, зүпынывсь и скаменивъ. Седять (каже) рядкомъ по путывцю, наче ждуть мене. Що
