Було це в горах.
Утомлені цілоденним ходом, прийшли ми до колиби, що стояла під лісом. Ніч була ясна, погідна. Над нами висіло небо, темноблакитне, високе, мовчазне. На небі зір, мов овець на полонині.
Наш провідник, старий вусатий гуцул, назбирав сухого хворосту, викресав вогню й розложив ватру. Бухнуло полум'я, тепле, червоне, дим з нього стовпом піднявся вгору.
Ми розложилися кругом ватри. Хто сидить, а хто простягнувся на траві й дивиться то в небо, то в червоне полум'я.
— Ото якби так тепер ведмідь прийшов до нас у гостину! — відзівався один з товаришів.
— Ну, то що? — відгукнулося кілька голосів.
— Та нічого — каже той самий товариш, — мав би з нас добру вечерю.
— Я втік би на ялицю; — а я в колибу; — а я на дах колиби — говорили один наперед одного. Але чути було тривогу в голосі.
— Овва! — відізвався найменший і найслабший із нас, якого всі називали мизинчиком, — я взяв бу оцю ломаку в руки, та й нагнав би «вуйка« назад до лісу.
Всі засміялися і стали глузувати з мизинчика.
Старий гуцул дивився на нас з-під ока й усміхався під вусом.
