шмат хліба та безкрая задума, що відбивалася в його очах, вустах і в наскрізь зораному обличчю? Бути може, що безнастанним роздумам його добре було в цьому місці відлюдному та тихому? Бути може, прозелень гаю надихала крихотку спокою поломінним його очам, а цвірінькання птаства й сріббне дзюркотіння струмка перетинало інколи похмурі пісні його душі солодким акордом втіхи та надії.
Похило, ступнями землі не сягаючи, просиджував він довгими годинами на визолоченій балюстраді й вдивлявся у величезне місто, що купало в сонячному сяйві білину своїх мармурів, золоті бані храмів, привабно-зґрабні склепіння тріюмфальних воріт, стрільчасті шпилі своїх палаців і своїх гробовищ; вдивлявся, і здавалося йому, що він ніколи не зможе доволі надивитися на це видовище. Та ж не зачарування в безмірі багатств і краси відбивалося в його очах і усміху. Відбивалося в них часто остовпіле ніби здивування. Починав з кимсь дуже тихо розмовляти. Запитував: розплющ очі мої й доведи мені, чому споконвіку тішаться й тріюмфують несправедливі, та сильні? Провиди розум мій і напути мене, якими є шляхи твої, бо зрозуміти їх снаги не маю. Невже правдивий живе задля того, щоб терпіти? Невже вчиш його справедливости для того, щоб несправедливість шматувала його серце? Чи ж один нарід на те лише люднює землю, щоб розчавлювали його ноги іншого? І хто ж правий перед тобою?
