Грабіжникові бо ж, чи пограбованому ласку свою чиниш? Отож перший на предківщині своїй довгого життя, багатства та розкошів заживає, а другий падає на закривавленому полі або на вигнанні тоскно споглядає в той бік, де руїни Сіону…
Жадної відповіді не надходило з осяйного в іскри повітря; тільки галас великого міста, що збільшувався коли-не-коли, докочував сюди луну радісного, гучного акорду, а позолочені, розжеврілі на сонці шпилі будівель бухали до неба полум'яним гімном сили й тріюмфу. Менохімів погляд змінив напрям і в іншому боці надибав на крайовид Аппійської дороги, що, вибігаючи з-під величних склепінь капуенської брами, зникала, широка й проста, в недосяжній для ока далечині, скидаючись на руку велетня, що простяглася півсвіту охопити. День-у-день залягав її галасливий натовп людей та тварин. Менохім звіддалік набачав запряжені в ослюки й мули вози, що наладовані різним крамом, сунули битим шляхом, та інші ще, легкі, оздоблені, що їх поносили гонкі, прудконогі, розпатлогриві коні. Поміж вози добачав він в'юнкі постаті їздців, зрослі наче з чудовими кіньми в зграбну та хвацьку одноістотність, або блискотні з коштовних оздоб, несені на плечах невільників ноші, звідкіля вихилялася часом причесана жіноча голівка, чи повівав шарлат, що прикрашав сенаторську одіж. Іноді шлях залягав відділ пішого війська чи кінноти, і тоді в металевих щитах
