панцерах та шоломах розпалювало сонце сліпучі пожежі, тупотіння людських і тваринних ніг гуло по базальтових плитах довгим гуркотом, у повітрі розсипалися мільйони коротких, металевих звуків в супроводі посплітаних всуміш з ними могутніх, хорових вигуків та бучних приспівок військової пісні, що зривалася з тисячі грудей. Там буяв рух, гамір, блиск, спів, сміх, буяла сила. Менохім здіймав до неба свої заламані й затиснені у корчах руки, а з його грудей вибухав, уже того разу не шепіт, але крик — хрипкий і короткий:
— А Єрусалим лежить у руїнах!
Часом на його плече спадала важка рука й грубий голос, весело, півнасмішкувато кричав:
— Чого ж бо так витріщив на небо свої баранячі баньки ти, єврею, нечупаро, жебраче з кінця світу? Чи ж не бачиш, що ми хочемо ввійти до святого гаю? Чому ж не простягаєш загребущої своєї лапи, щоб ми могли покласти в неї наші аси?
Менохім прочунявся з задуми й постерігав двох чи трьох повдяганих у грубі рудяві тоги людей, з обличчями, що на них спадала тінь брилів з широкими крисами. З їхньої одежини та поведінки можна було впізнати, що ці люди аж ніяк не належали до багатіїв чи можновладців. То були плебеї, може, ремесники, може, дармоїди, що жили з милостині вельможців або держави. Та дарма! Приблуду, обтріпанця, сина підбитого народу, що його столицю заледве два роки перед цим обернув
