звестися сили не матимуть, тоді знайдеш ти в особі Агріпи та Йосипа щедробливих доброчинців і дбайливих ласкавців…
— Ні за́ що, Юсте!
Юст помовчав якусь хвилину, замислився, а потім так тихо, немов лякаючись, щоб його не почули навіть дуби чи буки святого гаю, ще раз запитав:
— А що як… а що як Йонатан, ця дитина твоя кохана, цей лицар завзятий, цей бідний вигнанець, що його зараз напевно палять африканські спекоти та тисячоразово дошкульніші за них розпачі, а що як він… поверне? Що за захист даси ти йому від небезпеки? Кого закличеш ти в його обороні? Агріпа ж та Флавій мають цілковиту змогу його боронити; одного поруху білого Беренічиного пальця вистачить, щоб урятувати йому шию з-під сокири або вихопити його тіло з полум'я вогнища…
Менохім геть увесь затремтів, його знесені догори руки затріпотіли в повітрі, як крила зраненого птаха, а з грудей вирвався розпачливий крик.
— Юсте, Юсте! навіщо ти спокушаєш мене? Йонатан мій… Це правда! Його шия приречена сокирі… а може, як Горія, шпурнуть його в полум'я вогнища, і юрби римлян шаленітимуть з радощів од видовища мук смерти найостаннішого оборонця Сіону… О, Юсте, про що ти мені нагадав, що сказав! Ти заклинав мене життям найукоханішої дитини душі моєї, того, що я
