немовлям ще, видер, викупив з едомської неволі! Так, Юсте, Агріпа оборонити його може, Флавій захистити його може, Береніка… о!
Він не сидів уже на вершечку балюстради, а, простягшись у підніжку буку, з заламаними понад головою руками, ввіткнувся чолом у високу траву. З його грудей виривалися весь час сумішні вигуки:
— Йонатане! Йонатане мій! лицарю-завзятце! Бурлаче нещасливий, безхатній… чим я тобі в захисті стану? Кого покличу в твою оборону? О, ти, боже! де ж бо твоє милосердя?
Юст мовчки, зі співчуттям спозирав на вибух розпачу, що струшував тілом і душею старого його земляка. Очі йому наче зволожніли навіть, а красиві вуста затиснулися в виразі німого, звиклого, мабуть, до мовчання, болю. Менохім, здавалося, почав поволі заспокоюватися. Втуливши до землі обличчя, думав. Чимало часу минуло, доки він тяженно підвівся та, затопивши з-під завивала свої спаленілі очі в Юстовім обличчі, проказав знову:
— Ні за́ що!
Юст похнюпився.
— Я очікував на твою відмову, однак, мав надію, що мої докази…
— Що ж то за докази твої, Юсте? — запитав тремтячим ще, але вже досить спокійним голосом. — Злидні? Та хіба ж вони не пасують
