І ти, Юсте, насмілюєшся доводити, ніби вони не перекинчики! Свята наші обходять! Суботи святкують! „Любови вимагаю, а не пожертов!“ — говорив споконвічний вустами пророка. Вбогих братів датками обділяють! А в Агріпинім палаці золото зі стін капає! А скільки-йно коштує дорогоцінний перстень, що його вдяг Береніці на пальця руїнник її батьківщини? А за яку ціну отримано ті подарунки, що Йосип Флавій одержав від Поппеї, розпутної жінки жахного Нерона? Нехай же самі жеруть та п'ють багатства, що таким ладом їх здобуто. Мої вуста не діткнуться до них…
Юст, ніби спокійно, слухав цієї палкої мови, але ж затінене відлогою обличчя зашарілось йому.
— То якої ж ти за мене думки, Менохіме? — поспитав він стиха; — за мене, що живе в їхніх позолочених стінах і їсть при їхньому виборному столі?..
Менохім похнюпив у задумі голову; за якусь хвилинку він тихенько почав:
— Люблю тебе, Юсте, бо ти був за найліпшого приятеля моєму Йонатанові, бо знаю душу твою, знаю, що живе в ній кохання та незрадність. Голод виснажував твої кістки — ти сховався перед ним під Агріпиним дахом. Лагідний ти був завжди і за прихильника був благої Гіллелевої науки, що від зненависти відводить і кров'ю гидує… Ох! і я вважався колись за гіллелянина! І я мав колись голубине серце й я пив колись лише
