— Кохання моє!
Розплющила здивовані очі, і, коли впізнала похилене над собою художникове обличчя, усміх невимовного щастя промайнув на її збілілих устах. А в цей мент перед преторську колісницю вирвалася інша постать. Людську товщу, що протовплювалася з вулички й складалася з сирійців, сотників і вояків, випереджував старий єврей, босий, в подертій одежині, з завивалом, що зсувалося йому на плечі й відкривало сиве розкудовчене волосся. Він біг, задихаючись і кричучи:
— Там приїхав вельможний пан… сам претор… він по правді розсудить… Він вам скаже, що брешете, як пси… що то не він, але я… я… Менохім…
Він зупинився перед претором, що стояв на колісниці, й віддав похіпний та такий гнучкий і низький поклін, що чолом майже землі доткнувся. Розхилився так само прудко й похапливо захлипаючись, з язиком, що плутався йому в роті, заговорив:
— Не вір їм, найгідніший! зглянься й не йми їм віри, о можновладний! Брешуть вони! Він нічому не провинний. Він ніде не був і нічого поганого вам не робив… Завжди вдома сидів і ткав собі! Ткач він… спокійний такий… Ягня не лагідніше за нього. Де там йому до воювання, зривання бунтів та до ганьбування в амфітеатрі величі вашої й цісарів ваших… Він би навіть і не
