потрапив цього… такий лагідний… І розуму на це треба, а він собі й на розум не багатий… Звичайно, ткач простий… ха-ха-ха-ха!
Сміявся, сміявся. Босі його ноги дріботіли по піскові, все тіло дивозно скарлючувалося, а з очей, збожеволілих з розпачу, котилися рясні сльози. Він прискочив до колісниці, зіп'явся навшпинячки й намагався піднести до своїх губів краєчок преторової тоги.
— Скажу тобі правду, найгідніший, — казав він, — благаю тебе, дойми мені віри. Великий! змилосердься й віри дай тому, що тобі скажу… Він, себто син мій… себто той Йонатан, що його сирійці виволокли з хати, а сотники ведуть перед твої очі, не був ніде й не робив нічого… Це велика помилка… Його взято за мене… Це ж бо я ходив до Юдеї на війну супроти вас… я бився з вами обіч Івана в Гішалі… я в Єгипті учинив бунт, я в амфітеатрі… Все я… я… Менохім! а він нічогісінько! це чиста причіпка до нього! Благаю тебе, могутній, пойняти віри… Але як же тут не йняти віри, коли це щирісінька правда… Накажи лікторам, щоб мене зв'язали, а сотникам, щоб його пустили… Зроби мене своїм в'язнем, намість нього, і я плазуватиму, як пес, побіля ніг твоїх доти, доки не сконаю… Чому ж не наказуєш лікторам в'язати мене? За ворога був я вам ціле життя… Ох! скільки я там в Юдеї позабивав ваших вояків!.. як я голосно кричав в амфітеатрі!
