А ви гадаєте, що це він… отой безневинний… що завжди сидів дома й ткав собі… ха-ха-ха-ха! Чому ж, наймогутніший, не наказуєш і досі в'язати мене? Не доймаєш мені віри? Ліктори! в'яжіть мене! згляньтесь! згляньтесь! в'яжіть мене, ліктори!
Босі його ноги все дріботіли й підскакували; він бігав од одної осі колісниці до другої; зложені, готові ніби до мотузка, руки простягав до лікторів.
Крізь пошарпану одіж світило йому в кількох місцях худе тіло, світло смолоскипів миготіло по його побганому й зрошеному діямантовою росою, обличчі. Раптом змовк та з висхлими, остовпілими очима, трясучись, мов з пропасниці, сів навпочепки біля одного з коліс. Перед колісницею Педаній й Пуденцій, тримаючи за обидві руки, поставили Йонатана. При цьому хвалилися, де вони бачили його й що він учинив. З-за потужних їхніх рамен щохвилини вихоплювався Сілас, вигукуючи, що це власне він знайшов його і тепер ставить до рук римської влади. Підголошував йому товстим голосом Бабас, а Хромія, прискочивши й жваво жестикулюючи руками, що поблискували срібними обручами, потверджувала слова своїх приятелів.
— Ліктори! — показуючи на сирійців, скрикнув претор, — порозганяйте мені оце гаддя! Ви, сотники, позалишайтесь…
