А до Йонатана відрубчасто й тихше, ніж він звично говорив, сказав:
— Говори, євреє!
В Йонатановій поставі й обличчі позначався ніколи до цього часу невиданий спокій. Як не вимикався попервах з сотникових рук, так і тепер, знісши трохи голову, око-в-око дивився він на претора. На мить у чорному його зарості зблисли білі зуби, що надало його обличчю виразу дикої зненависти, але ж швидко потому він почав спокійним голосом:
— Старий цей оклепував себе перед тобою, преторе, бо дуже мене любить. Усе ж, що кажуть тобі про мене сотники, правда. Моє їм'я — Йонатан. Стинався з вами на війні; зневажав вас в амфітеатрі; ненавиджу вас з усієї снаги. Коли б споконвічний дозволив мені сто раз жити, то й сто разів чинив би я так, як чинив. Оце все. Наказуй своїм людям, щоб провадили мене на смерть.
Якже ж подібна, як дивно подібна була доля цих двох людей: цього, що, стоячи на пишній колісниці, рукою спирався на берло й мав виголосити вирок, і отого, що в подертій одежі, жалюгідний і впійманий, очікував на вирок! Отже не дивота, що Гельвідій якусь хвилинку стояв замислений, із спущеними повіками й скам'янілими рисами обличчя, і що його рука, сперта на срібного орла, звівшись повільно, знову на нього