опала. Друзям своїм, що були поблизу, він сказав стиха:
— Старого й дівчинку запровадьте до моєї оселі… Нехай не бачать…
Але та, що він за неї турбувався, дочула його шепіт і, вимкнувшись із любих їй обіймів, метнулася до Йонатана.
— Я з ним! — крикнула.
Пишне своє волосся, жовте від світла смолоскипів, вона відгортала обома долонями з обличчя, що по ньому плинули рясні сльози. Груди й руки просвічували їй з-за розшарпаного одіння мармуровою білиною. До темних людських постатей, що пригноблені й благальні, з шерехом притлумлених плачів тулилися по базару та по терасах будинків, простягла вона руки:
— З тобою, нещасливий народе мій, — я з тобою!..
Важкі рідкі дощові краплини почали падати й притемнювати світло смолоскипів. Зашумував вихор, і десь, близько вже, над Янікульським пригорком оглушливо загуркотів грім. З гуркотання, що поволі притихало, вирізнився гучний і владний, але десь у самій глибині грудей тремтячий, преторів голос:
— Ліктори! в'яжіть цього чоловіка!
Не промовивши ще він цих слів. як Міртала, мов сарна, скочила до впійманого та, обіймаючи його шию, впала йому на груди.
