стекольців і прегарні сандалки, правда, без дзвіночків, що їх не годилося мати вбогій дівчині, але з густочервоної шкіри та з підошвою, що голосно й весело вистукувала по брукові римських вулиць та кружґанків. У ці сандалки й намисто вона виряджалася тільки тоді, коли йшла на той бік Тибру.
Голосно й весело вистукуючи сандалками по мармурових або з ляви плитах, вона проте все повільніш спиналася на Авентінський пригорок і забувала навіть за красу своїх гаптованих поясів, що звисали на її плечах. Тепер довкола неї була інша, віддавна знана їй, краса, що на неї вона, втім, ніколи не могла досхочу надивитися. Різьби, малювання, мозаїка з різнобарвного мармуру, колонади, статуї, зґрабна й коштовна одіж на чоловіках і жінках, — все це, виринаючи тут звідусіль, збуджувало в ній завжди захоплення й цікавість. Життя, що тут буяло, — не галасливе й брудне, всуміш із слізьми та лайками, як воно йшло на її рідному передмісті, але виборне, блискуче, веселе, — заливало її груди півсолодким, півболісним клекотінням. І можна було впізнати з її широко розплющених очей, з тремтячих губів, з рум'янців, що пробивалися крізь її лиця, що прагнула вона не йти, а летіти, не вдихати тутешнє повітря, але ж пити його пожадливо, без кінця-краю. Ішла то повільніш, то прудкіш, усміхалася до всього, що лише зором зустріла, і машинально, несвідомо, бажаючи немов допасуватися до краси та блиску
