коли побачить їх ще; немов іскри, миготіли з присмерку рубіни, що оздоблювали сріблястий серпанок та чорняве Фаніїне волосся; поволі зносилося кудись у височінь трагічне Аріїне обличчя, легенька Навзіка бігла понад морським берегом; натовп крилатих амурів гуляв у золоті м'ячі; просвітла Венера вчила слугувати могутнього лева; рядки жовтих колон полум'яніли на сонці, як огневі стовпи; серед білини мармурів барвисті заслони спадали м'якими фалдинами; алої вдивлялися в кришталеву шибку води, повної золотих та червоних рибок…
— Чого ж ти така смутна, Міртало?
Це запитання йшло за нею, і разом з ним ішли й густочервоні вуста, що вимовили його, та чорні, поломенисті очі, що з приязним співчуттям затоплювалися в її обличчі. За нею, перед неї, в повітрі, в небі й на землі, йшла висока, гинка юнацька постать, у білій туниці, з голою рукою, що, мов берло, тримала пензель. О царе!.. Пензель усе опадав на палету та, зводячись до блискучої мармурової пасмуги, прудко, чудом ніби, вимальовував по ній безвічну, здавалося, гру життя, весни, молодости, радости. Троянди та лілії спліталися там і пахтіли, пташки цвірінькали, з-за веселих, пустотливих грецьких кривульок позиркували крилаті та рожевотілі діти… О променю!
За королевича з країни краси, за промінь сонця в сутінках її молодощів видавався їй чужий цей
