Сторінка:Міртала.djvu/90

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено

— Заклинаюся Персефоною! Що ж це за напад на безневинну та беззахисну дівчину? Чи еділли посліпли на цьому передмісті? Чи ніколи не проходить тут нічна сторожа? Геть звідціля, ледацюги! П'яниці безсоромні! Ганьбище Риму! Накивуйте п'ятами, бо вартівників покличу! та спочатку дістаньте з моєї руки ті подарунки, що вам їх належиться.

Кажучи це, він пхнув Сіласа в плечі з такою силою, що той поточився на своїх півп'яних ногах і заорав обличчям у землю; потім замірився на високого, сильного Бабаса, але той, тільки-йно кинувши оком на несподіваного переходня, вмить відскочив та, мов шалений підстрибуючи на своїх довгих та сильних ногах, почав, що сили було, втікати до шинку. З довгого, фалдистого плаща, що оповивав струнку постать, та з рисів гнівливого й гордовитого обличчя Бабас впізнав у переходні небачну тут ніколи з'яву: римлянина з того боку Тибру. Отже був це, певне, або високий урядовець, або багатий пан, що сварка з ним була небезпечна Бабасові з-за його боягузтва та неможлива з-за його рабської перед достойництвом та багатством покори. Впізнала також у ньому римлянина з того берега Тибру й Хромія та, скрикнувши зі здивовання й переляку, впала опукою йому в ноги.

— Артемідоре! не занапасти мене, нещасливу! Вельможний! май милосердя! Потайки вислизнула