я з дому моєї пані Фанії, щоб із своїми приятелями — Сіласом і Бабасом — згуляти малу веселу годинку! Проклята оця дівка намагається посісти моє місце… підземні духи надхнули мене на помсту… Найвельможніший! не занапасти мене!..
З огидою відіпхнув він од своєї ступні, що за неї вона вхопилася була обома руками, египтянку, що її гинке, півголе тіло скидалося в цей мент на гнучку гадюку, і, лагідно взявши Мірталу за руку, потяг, швидче б сказати, ніж повів її далі поплутаними та темними вуличками передмістя.
— Показуй мені дорогу до будинку твого батька! Боги! Яка ж похмура місцина ! Вмер би, а не здогадався, як можуть жити люди в таких дерев'яних будах! А це що знову? купа сміття, якась калюжа, здається, посеред улиці! Чи ж дійсно я знаходжуся в Римі?
— Яким чином опинився ти тут, пане?
— Коли ти вийшла з Фаніїного будинку, я пішов за тобою.
— За мною?
Тихе це запитання скидалося до плачу. Він, навпаки, був веселий, як завжди. Певне його бавила незвикла пригода й чудувала власна в цьому місці присутність.
— Скоро дістався до цього передмістя, то довідався вже добре, чого буваєш сумна? Жалію тебе. Зроби за домислами огидної Хромії — залишись у Фанії, що охоче приділить тобі в своєму домі
