Спокійно поминув він римлянина й знати лише було, як силкувався розпізнати впотімку його риси. Потім наддав ходи і Мірталу, що відчинити вже мала двері батьківського будинку, вхопив за руку. Воднораз, тихо, швидко, на сірійсько-халдейській мові, промовив:
— Хто ж ти, єврейська дівчино, що провадиш нічні розмови з чужим юнаком мовою римлян?
Нахилявся до неї все нижче й раптом, випростовуючись, скрикнув приглушеним голосом:
— Міртало! Міртало!
Вона шаснулася до будинку й, зникаючи там всередині, залишила позад себе розчинені настіж двері. З-за тих відчинених дверей виднілася мала, низенька, з темними дерев'яними стінами кімнатка, що на її шкарублястому голому стінню не було жадних оздоб, освітлена тмяним світлом малої лямпи, млиста з диму, що чорною ниткою звивався з півзугленого, у розтоплений лій віткнутого, гноту.
В темних рямцях стін і стелі, в тмяному й димному світлі, на дерев'яному стільчаку, перед столом, що його вкривали вузькі й довгі сувертні пергамену, похилий, з паличкою до писання, в руці, з розжеврілими лицями, сидів Менохім.
На відгомін швидких кроків Міртали, що вбігала до кімнати, він підвів голову.
— Чи ж ти бо це, Міртало? Чого так пізно вертаєш?
