Сторінка:Міртала.djvu/95

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено

Спокійно поминув він римлянина й знати лише було, як силкувався розпізнати впотімку його риси. Потім наддав ходи і Мірталу, що відчинити вже мала двері батьківського будинку, вхопив за руку. Воднораз, тихо, швидко, на сірійсько-халдейській мові, промовив:

— Хто ж ти, єврейська дівчино, що провадиш нічні розмови з чужим юнаком мовою римлян?

Нахилявся до неї все нижче й раптом, випростовуючись, скрикнув приглушеним голосом:

— Міртало! Міртало!

Вона шаснулася до будинку й, зникаючи там всередині, залишила позад себе розчинені настіж двері. З-за тих відчинених дверей виднілася мала, низенька, з темними дерев'яними стінами кімнатка, що на її шкарублястому голому стінню не було жадних оздоб, освітлена тмяним світлом малої лямпи, млиста з диму, що чорною ниткою звивався з півзугленого, у розтоплений лій віткнутого, гноту.

В темних рямцях стін і стелі, в тмяному й димному світлі, на дерев'яному стільчаку, перед столом, що його вкривали вузькі й довгі сувертні пергамену, похилий, з паличкою до писання, в руці, з розжеврілими лицями, сидів Менохім.

На відгомін швидких кроків Міртали, що вбігала до кімнати, він підвів голову.

— Чи ж ти бо це, Міртало? Чого так пізно вертаєш?