Але дівчина зникла десь у найтемнішому куті хати; натомість коло відчинених дверей стояв подорожній з торбою за плечима, в брилі з великими крисами. І лише-йно спіткалися з цією постаттю Менохімові очі, все його тіло, мов діткнена струна, випружилося й похилилося наперед. Кілька хвилин похилий, нерухомий, затопивши очі, вдивлявся він у захожого, аж врешті зірвався з стільчака, захитався, простяг наперед руки й грімким голосом, що в ньому бриніли ридання і сміхи, крикнув:
— Йонатане!
Йонатан свою торбу й сучкуватого кія кинув об землю й, навколюшки впавши, довго туливсь своїм обличчям до одежі Менохімової, що, осунувшися на стільчаку, тремтячими руками обіймав його шию, доторкав рамен і обличчя, головою своєю, оповитою в тяжке завивало, до чорнявої його голови припадав. Ані слово єдине з їхніх вуст не спало; мовчанка залягала в кімнаті, де в найтемнішому кутку невиразно сіріла, притулившись до дерев'яних гаптарських кросен, жіноча постать.
Застрекотів гніт у лямпці, пергаменова картка з шерохом зсунулася зі столу, Менохім здушеним шепотом вимовив:
— Сину мій! Завзятце! Гордощі Ізраеля й моя скорбото!
