Йонатан відняв його руки від своїх уст.
— Дякую й уславляю того, що дозволив мені ще раз побачити тебе, батьку!
— Підведися, випростайся, покажи мені своє обличчя! Нехай побачу я, що ти той самий, що чотири роки перед цим пішов геть від мене, щоб із своїх грудей для батьківщини нашої зробити вал оборонний! Нехай побачу я, що вчинила з тебе жахлива війна та довге поневіряння! Встань, сину!
Йонатан підвівся з колін, але якийсь час ще хилитався, мов смертельно виморений чоловік, що послугується рештками своєї сили. На зріст був високий, і знати було, що мусив колись бути кремезний та сильний. Але ж тепер римська, темна на колір і споловіла туніка, що недбало спадала йому сливе аж до ступнів, озутих у грубі, плиткі сандали, не могла укрити страшної худорби та виснаження його тіла. Кістки його пліч та клубів стирчали, кістява шия, вкрита темною, випаленою від спеки шкірою, висовувалася з-під коміру туніки; красиве, з довгастими рисами обличчя, темне також і засмалене, обросло чорною бородою й вражало очі западлиною лиць, що увидатнювало довжину пригорбленого носа та випуклість губів, таких самих сливе білих, як і пергамен, що вкривав Менохімів стіл. Знати було, що цю постать і обличчя довго й без жалю карбували голод та несплячки, праця тіла та розпач духу, вітри, мороз
