та пустельні спекоти. А втім, ані голодні дні й невиспані ночі, ані муки труду й болістів, ані вістря буревіїв та полум'я пекельних спек не могли згасити в цих змарнілих грудях вогню, що полум'янів у них і вибивався назовні через глибоко запалі, обведені темними синцями, чорні, як ніч, і чорними й густими бровима отінені очі. Він підвівся, випростався й дивився на Менохіма, аж доки похмуре його обличчя не розвидніла усмішка, а сухий огонь його очей не охолов в сльозині, що їх зросила. Крізь усміх цей і слізу, що не спливала на лиця, а лише-йно ошклила зіниці, проглянуло щось немов з минувшини цього чоловіка, далекої — далекої, юнацької, безневинної, може веселої…
Менохім затулив долонями своє обличчя; сухорлява його постать, підперезана грубим пасом, і голова, отінена звоями завивала, заколивалася поволі в обидва боки.
— О! бідна, нещаслива, знівечена моя дитино! — вигукнув він. — Навіщо ти сюди прийшов? Навіщо наблизився до шулічих пазурів? Краще було б тобі десь у пустелі з голоду вмерти або в лев'ячому лігві очікувати на годину визволення, ніж отут впасти в лабети ворогів і накласти головою під їхньою сокирою, або згоріти в полум'ї вогнища. Знав я, що ти живий, і в серці, з жаху що тремтіло, думав часто: він прийде сюди! забажає побачити старого Менохіма та молоду улюблену свою і — прийде! Коли сторожив я там, біля
